На шляху до незалежності У жовтні 1990 р. О. Гончар на знак солідарності з голодуючими студентами (серед них була і його внучка Леся), написав заяву про вихід з КПРС. Дуже позитивно сприйняв Гончар ідею референдуму про проголошення української незалежності. Він стверджував, що для кожного з українців референдум стане тестом, який покаже, наскільки громадяни зуміли вичавити з себе тоталітаризм. З часом незалежності письменник пов’язував великі надії на відродження української нації. «Сама історія запитає у кожного з нас у цей день: Хто ти? – писав письменник у 1991 році. Чи справді вичавив із себе тоталітарного раба, чи здатен відстояти себе як людину, відстояти завтрашній день прекрасної, згорьованої України». Для багатьох українців ім’я Олеся Гончара тісно пов’язане з нашим національним відродженням: він відкривав Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, Установчий з’їзд Народного Руху України, виступав на захист української мови, екології, повернення національної пам’яті. Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики М. Коцюбинського і В. Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех, кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980). Твори О. Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова. Життя письменника обірвалось 14 липня 1995 року. Передчуття завершення своєї місії і велику любов до українців О. Гончар вилив в одному із останніх віршів:
Умру на світанні. У 1996 році ім’ям письменника в Києві названо вулицю. На фасаді будинку по вулиці Богдана Хмельницького, 68, де жив і працював Олесь Гончар була встановлена меморіальна дошка. 29 травня 2001 року в Києві на вулиці Михайла Коцюбинського був відкритий пам’ятник видатному письменнику. Автори – скульптори Володимир (батько) і Олексій (син) Чепелик. |