Творчість в тоталітарних рамках


        Робота над романом «Прапороносці» тривала три повоєнних роки в місті Дніпропетровську, де він жив у районі Ломівка в домі у своєї сестри. У цей час Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання у Дніпропетровському університеті (1946). Головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці», а також романи «Людина і зброя», «Циклон», які відображають події, настрої людей трагічного періоду історії.

        Письменник закінчує навчання в Дніпропетровському університеті. Зустрічається зі своєю музою, а потім дружиною Валентиною Данилівною Малою. Філолог за освітою, вона була першим читачем і критиком творів Гончара.

        У 1946 році виходить романтичне оповідання «Модри камінь» про нерозквітле кохання радянського солдата розвідника та чеської дівчини Терези. Письменник піддався гострій критиці «за недалекоглядність і фальш». Та на захист стали письменники Павло Тичина та Петро Панч, що привітав молодого автора: «Гарне оповідання. Свіже, щире, переконливе...»

        На запрошення Ю. Яновського 1947 р. році родина переїздить до Києва і О. Гончар стає аспірантом Інституту літератури імені Т. Шевченка АН УРСР, пізніше – редактором відділу прози журналу «Дніпро», а згодом – журналу «Вітчизна». З легкої руки Юрія Яновського у 1948 році повністю надрукована трилогія «Прапороносці». В ній оспівується «краса вірності» у коханні, дружбі, обов’язку. Серед дійових осіб «Прапороносців» були люди різних національностей, але метою будо показати героїзм українського народу у роки Другої світової війни.

        Сам письменник писав: «Книги, як відомо, народжуються з болю, з болю насамперед. Найперше і найщиріше було бажання розповісти про фронтових моїх товаришів, про дорогих мені людей, зокрема про тих чиє життя обірвалося трагічно дочасно, і для кого я більше не міг зробити, окрім як спробувати про них розповісти, спробувати воскресити їх, поставити в ряди живих».

        Під свіжими фронтовими враженнями написані новели, що увійшли у збірку 1949 року, «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають» та ін.

        Творчість О. Гончара 50-х років дослідники трактують неоднозначно. Так, повість «Земля гуде» (1947) про полтавських підпільників і постать Уляни Убийвовк чи роман Ділогія «Таврія» (1952) та «Перекоп» (1957) про громадянську війну і революцію в Україні, де діють Ленін і Фрунзе, сьогодні сприймають як твори позначені впливом тоталітарної системи.

        Але справжній талант себе проявить. У 50-х роках Олесь Гончар публікує збірки оповідань «Південь» (1951), «Новели» (1954), «Чари-комиші» (1958), «Мата з Верховини» (1959), повісті «Микита Братусь» (1951), «Щоб світився вогник» (1955) – в останньому творі Гончар вперше торкнувся теми духовного браконьєрства, яка знайде свій розвиток у його наступній творчості, зокрема у романі «Собор» (1968).

        1959 року Олесь Гончар очолив – після Миколи Бажана – правління Спілки письменників України і 12 років був незмінним головою, його обрали секретарем Спілки письменників СРСР (1959-1986), працював головним редактором журналу «Вітчизна». Влада намагалась «приручити» письменника: високі посади і нагороди накладали певні зобов'язання. Проте саме завдяки визнанню та посадам Олесь Терентійович зміг багато зробити для української культури, для збереження української мови. За його головування нікого не було виключено зі Спілки письменників, він зумів відстояти Ліну Костенко, Григора Тютюнника, Василя Земляка, Івана Чендея, знову повернув у літературний обіг «Чотири шаблі» Юрія Яновського, домігся видання роману «Вир» Григорія Тютюнника і присудження йому Шевченківської премії. Завдяки Гончарові до читачів поверталися твори раніше заборонених і замовчуваних письменників.

        Справжнім творчим злетом для Олеся Гончара стали 60-ті роки – часи так званої хрущовської «відлиги», коли розвінчано «культ особи Сталіна». Очолюючи Спілку письменників України, Гончар стояв біля колиски хвилі українського національного відродження. З’являються збірки поетів-«шістдесятників» Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Симоненка, Ліни Костенко, Дмитра Павличка, а згодом (наприкінці 60-х) – прозаїків Григора Тютюнника, Валерія Шевчука, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда.

        Нове «дихання» прийшло до поважних метрів літератури М. Бажана, Г. І. Тичини, А. Малишка, М. Рильського. Саме тоді Гончар написав й опублікував романи «Людина і зброя» (1960, Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка 1962), «Тронка» (1963, Ленінська премія) і «Собор» (1968).

        Та роман «Собор» спіткала сумна доля. Перші відгуки на роман були позитивні: М. Малиновська, Л. Новиченко, С. Шаховський високо оцінили новий твір Олеся Гончара, відзначаючи його велике інтелектуальне наповнення, пошуковий дискусійний план, гостро проблемність і полемічність.

        Та багато партократів в героях роману пізнають себе і починається планомірна кампанія цькування роману. Перший секретар Дніпропетровського райкому партії О. Ватченко упізнав себе в образі Володьки Лободи, що здав свого батька в будинок для престарілих. У Києві на пленумі ЦК КПУ О. Ватченко прямо звинуватив автора роману, що той «очорнив» радянську дійсність, спрямував зміст «Собору» проти людей праці, «по наклепницькому показав духовні риси» трудівників, отже загалом роман «ідейно порочний, шкідливий, пасквільний».

        Влада вдалася до замовчування: твір було заборонено, офіційно вилучено із бібліотек та книгарень.

        Тільки через довгих 20 років він повернувся до читача.

        Твори Олеся Гончара органічно вписалися у явище «шістдесятництва», з яким пов’язують оновлення української літератури, її відродження. Гончар знову повертається до жанру новели, публікуючи «Кресафт», «На косі», «За мить щастя» та інші твори малої прози.

        У 70-ті роки виходять у світ романи «Циклон»(1970), «Берег любові» (1976), повість «Бригантина» (1973). Проте справжнім творчим злетом Гончара став роман «Твоя зоря» (1980), за який письменникові було присуджено Державну премію СРСР 1982 р. Головний герой твору, дипломат Кирило Заболотний, льотчик під час війни, його дружина Софія постають у контексті сучасних глобальних проблем; художнє протиставлення творення-руйнування пронизує образну систему роману. Автор створив суперечливий, тривожний образ сучасного світу, в якому існує загроза техногенних катастроф, дисгармонії людини і природи, показав такі явища, як національний нігілізм, байдужість, прагматизм, а на противагу їм - внутрішню гармонію людини, духовну наповненість, творче ставлення до життя.

        У 1972 році О. Гончар разом з іншими письменниками-шестидесятниками відвідав Кіровоградщину в рамках тижня української літератури.

        У середині 80-х років Гончар публікує оповідання «Геній в обмотках», «Народний артист», «Ніч мужності», «Чорний яр» та інші. Як літературознавець, критик, публіцист Олесь Гончар реалізував себе у книгах «Про наше письменство» (1972), «Письменницькі роздуми» (1980), «Чим живемо. На шляхах до українського Відродження» (1991).