|
|
Дитячі і юнацькі роки 
Олександр Терентійович Біліченко (відомий вам як Олесь Гончар) народився 3 квітня 1918 року в селі Ломівка недалеко від Катеринослава (нині в межах Дніпропетровська) у родині робітників. 
Батько працював у приміському колгоспі в с. Ломівка (тепер на території Дніпропетровська), де й загинув від німецької авіабомби у 1918 році. Мати була робітницею на заводі металовиробів. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, з Ломівки його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Полтавської області. Дитинство майбутнього українського письменника минало в атмосфері доброти, серед пісень, казок, народних переказів та легенд. Працьовита і щира в ставленні до людей, бабуся замінила майбутньому хлопчикові матір. 
Олександр Біліченко 1925 року при вступі до школи був записаний як Олесь Гончар (дівоче прізвище матері, прізвище бабусі та дідуся по матері; ім'я Олесь з'явилося, бо в класі вже був інший Сашко, тому, щоб розрізняти учнів, хлопця записали як Олесь). Також хлопцю було виписано в сільській раді нове свідоцтво про народження, згідно з яким він начебто народився в Сухій. Відтоді все життя Олесь Гончар вказував у автобіографіях, анкетах і відомостях для довідників як своє місце народження саме село Суху. 
Потім було навчання у с. Хорошки. Першими літературними вчителями його були, окрім Т. Шевченка, чий «Кобзар» він читав вечорами бабусі й тіткам, Леся Українка, Панас Мирний, Іван Франко. Іван Нечуй-Левицький, Степан Васильченко, Андрій Головко, Григорій Косинка. У 1933 році закінчив семирічну школу в с. Бреусівка Козельщинського району. У листах письменник згадував: «Семирічку я закінчував у с. Бреусівці того ж ж Козельщинського району, це була голодна весна 1933 року, половина нашого класу вимерли з голоду, і ми, що вціліли, приходили на уроки вже з пухлими ногами». Частина спогадів була втілена в повісті «Далекі вогнища», хоча вона і не є документальною річчю. Олесь ще в школі добре писав, після її закінчення вступив на роботу в редакцію Козельщинської районної газети «Розгорнутим фронтом». Робота в редакції і отримуваний за неї невеликий пайок допомагав хлопцю вижити в умовах голоду.
Сам же Олесь Гончар наголошував, що вижив лише завдяки фельдшерці, яка винаймала квартиру в бабусі майбутнього письменника. Вона ділилася із ними своєю пайкою, а вони ті грами пересушували на сухарі. Для п’ятнадцятирічного хлопця, який уже почав опухати, «всі дні минали, як у жовтому сні», «в якомусь жовтому тумані, і що тільки хотілося – спати, спати...». У 1980 році, уже зрілим письменником, він занотує у щоденнику: «То таки був справжній геноцид! Пів Сухої вимерло голодом за одну весну… А ті мої товариші – однокласники Киселі, що незрівнянні успіхи виявляли в математиці, – сьогодні в школі були, а завтра не прийшли: померли обоє А по містах торгсини, Галещинська біофабрика окороки на експорт відправляє…». Була ще передвоєнна спроба відтворити засобами художнього слова події 1932-1933 років у повісті «Стокозове поле» (1936). Спочатку повість не друкували, а згодом цензура знівечила текст до невпізнання. Більше жодного твору, присвяченого цій болючій темі, Гончар не написав. Переживання трагедії Голодомору письменник вилив на сторінках щоденника. «Є речі, про які писати художні твори я не зміг би. Скажімо про голод 1933-го. Це вже не горе, а надгоре, надвідчай, це антижиття. Щось ніби замогильне. Де вже ні крихти надії, жодного промінчика світла». |
